Одного разу....

 Найбільшим і найнебезпечнішим гріхом є той гріх, який ми можемо не чинити.

Який приклад можна навести?

Ми знаємо щось погане, недобре про конкретну людину. Знаємо лише ми, не оточуючі.

І ось ми опиняємося в спільноті людей, де йде мова про цю людину.

Можемо промовчати, звичайно. А можемо й сказати. І все це — у нашій волі.

Ніхто нас не змушує, немає жодного насильства — ні зовнішнього, ні внутрішнього.

І я, розуміючи, що зроблю погано, коли скажу недобрі слова про цю людину, — все ж таки кажу.

Обмовляю, обговорюю за спиною.

І в цьому — основна небезпека.

Саме цей гріх є моїм добровільним вибором.

Бо я стою перед вибором: чинити гріх чи ні.

Є багато подібних ситуацій і гріхів.

Оце і є надзвичайно страшне й гріховне.

Саме тут, у, здавалося б, дріб’язковому моменті життя, я виявляю напрямок своєї волі, своєї сили волі, напрямок свого життя.

Про це говорять багато святих отців.

Причиною пристрастей — тобто вже сформованих звичок, залежностей — є саме ці добровільні гріхи, коли немає жодної тяги, жодного насильства.

Ми вважаємо це дрібницею — і чинимо.

Святі отці наголошують: саме цим вільним актом волі ми самі творимо в собі хвороби під назвою пристрасті.

У такій ситуації ми обираємо не Боже, а диявольське.

Преподобний Антоній Великий каже: коли людина виконує заповіді Господні, вона з’єднується з ангелами Божими. І навпаки — коли людина добровільно чинить гріх, вона зв’язується з демонами-мучителями.

Варто замислитися над цими словами, дорогі браття і сестри, і зрозуміти всю небезпеку найважчого гріха — гріха, що чиниться за власною волею.

Це справді дуже небезпечно і страшно.

Варто замислитися над цими словами.