sleepystories

Коли реальність — біле полотно

Останнім часом я все частіше ловлю себе на думці, що реальність — це не лише те, що навколо. Є ще щось невидиме, тонке, квантове.

Ці моменти тиші, коли ніби нічого не відбувається… але всередині — рух. Стан «білого полотна».

Усе ще біле. Але вже — не порожнє.

І от тут ми на роздоріжжі, в позиції спостерігача.

Можна дати уяві витягнути з глибин пам’яті все болюче, знайоме — минуле, яке не відпускає.

А можна — спробувати уявити нове. Доторкнутись до бажаного майбутнього. Створити щось, що ще не існує.

У ці моменти ти не просто «проживаєш» життя. Ти — митець. Автор.

І те, що ти вирішиш намалювати — почуттям, словом, рухом — визначає твій внутрішній напрям.

Це не просто красиво сказано. Це неймовірно важко.

Контролювати емоції — це нескінченна боротьба. Бо інстинкти сильні, вони первісні. А світ — гучний і страшний.

Але тут є дещо, що допомагає.

Творчість.

Не як хобі. Не як талант.

А як жест.

Як акт вибору.

Коли ти береш до рук пензель, ручку, глину, телефон, інструмент — будь-що — і створюєш хоч маленький штрих своєї мрії, мозок це помічає.

І сприймає як: «Я готовий. Я хочу змін. І я дію.»

Це не втеча. Це не ілюзія. Це опора.

Бо творчість — це дія, яка вириває тебе з застряглого стану.

Це жест свідомості, який каже:

«Я тут. Я бачу. Я обираю.»

І це вибір ! А яке полотно перед тобою зараз?

Що ти намалюєш сьогодні?

Можливо, варто просто спробувати.

Не заради мистецтва. А заради себе.

Щоб не тонути у спогадах чи страхах — а відчути, що в тобі ще є рух.

І тоді навіть кілька мазків можуть стати початком чогось великого.

@Вікторія Назаревич 2025

«Етюди мотивації до арттерапії»