Завтра я завжди була левом

 

Часто можна почути, що труднощі загартовують, а через страждання людина стає сильнішою та мудрішою. 

Але Лаувенг у своїй книзі "Завтра я завжди була левом" показує, що це не завжди так.

Коли Арнхільд Лаувенг була підлітком, вона не думала, що її страждання принесуть їй якісь уроки. Вона просто жила в реальності, яка розсипалася на уламки – голоси в голові шепотіли загрозливі речі, світ ставав усе більш примарним, а біль не мав ні початку, ні кінця.

Їй часто говорили: «Це зробить тебе сильнішою», «Усе це для чогось потрібно», «Страждання загартовують». Але зсередини все виглядало зовсім інакше. Вона не ставала сильнішою – вона втрачала сили. Вона не ставала мудрішою – її думки розпорошувалися, і вона губилася в них. Вона не набувала нового досвіду – лише відчувала, як день за днем згасає на лікарняному ліжку.

Лише значно пізніше, коли вона виборола своє одужання, Лаувенг зрозуміла головне: страждання не вчать нічого, якщо людина залишається наодинці з ними. Так, іноді біль може стати поштовхом до змін, але для цього потрібне щось більше – підтримка, допомога, розуміння. Без цього страждання не перетворюються на цінний досвід, вони просто руйнують.

Вона згадувала пацієнтів, яких зустрічала у психіатричних лікарнях. Дехто з них справді знаходив у своїх випробуваннях новий сенс, але інші – ні. Вони ламалися, губили себе, ставали лише тінню власного «я». І це було найбільшою несправедливістю: той самий біль когось робив сильнішим, а когось – лише знищував.

Тому тепер, коли вона працює психологом, вона ніколи не каже своїм пацієнтам, що страждання обов’язково зроблять їх кращими. Вона знає: те, що робить людей сильнішими – це не біль сам по собі, а те, як до нього ставляться, хто поряд у цей момент і чи є вихід із цього мороку. Іноді страждання – це просто страждання, і єдине, що важливо – це допомогти людині знайти шлях до світла.