Емпат

 Кожного ранку вона прокидалася, відчуваючи не просто свій настрій, а весь спектр почуттів, які носили в собі люди, поруч із якими вона перебувала вчора. Радість її сусідки від нового знайомства, роздратування касира в супермаркеті, мовчазний біль жінки у транспорті, яка дивилася у вікно, тримаючи в руці стару фотографію. Це все осідало на її душі, мов пил. І навіть коли вона залишалася сама, у її голові лунали чужі голоси, чужі історії.

Відчуття чужих емоцій було одночасно даром і тягарем. Вона могла з легкістю зрозуміти те, що приховували інші, відчути біль, яку люди часто навіть не могли озвучити. Але її власний світ поступово розмивався. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє відчувала щось своє — справжнє, не привнесене іншими.Марта сиділа у темній кімнаті, обхопивши руками коліна. Здавалося, тиша обіймала її, але не заспокоювала. Її думки кружляли, мов шаленці, обтяжені останньою розмовою.

«Ти егоїстка!» — ці слова прозвучали так несподівано, що спершу вона навіть розгубилася. Чи могли вони стосуватися її? Людини, яка завжди ставила чужі потреби понад свої. Тієї, хто розчинявся у чужому болю, ловив найменші тіні в голосах, підтримував, навіть коли сама була на межі.

Але сьогодні… Сьогодні вона просто сказала: «Я не можу». Не було сил слухати ще одну історію про чийсь біль, не було енергії підняти когось, коли власний фундамент тріщав. Вона знала, що це не егоїзм, а спроба зберегти себе. Але хіба це поясниш тим, хто звик бачити тебе іншою?