Про важливі речі
«Дайте, будь ласка, цей шматок риби! — Якої? Сьомги? — Так, сьомги!». Продавчиня насадила поліетиленову рукавичку, взяла найменший шматок філе, на який я вказувала пальцем, і кинула на вагу. Причепила наліпку з ціною 280 гривень і питає: «І що, добра та риба?». Кажу: «Дуже добра, найкраща». Пані каже: «Я не можу дозволити собі такої дорогої риби». Вона зав'язувала пакет з філе, зняла рукавичку, і я звернула увагу на її нігті.
Такий гель-лак зі стразом на безіменному пальці коштує дорожче за мою сьомгу. Я подумала, що моя сьомга поділиться на шість порцій усім на обід, а як ділити гель-лак? А ще подумала, що кожен сам собі виставляє пороги «можу — не можу», «це — для мене, а це — не для мене».
Я здивувалась, що хтось не знає смаку сьомги, але я ніколи не мала манікюру з гель-лаком. Водії таксі запитують, як то літати літаком. А моя сусідка думає, що таксі — це вершина комфорту.
Хтось не знає, що таке «Мівіна», а хтось ніколи не пив смузі. Одні діти гладять пальчиком смартфони, а інші — безпритульних тварин. Світ шукає рівноваги, тому вправи на баланс — такі складні.
Коли я була малою, по телевізорі йшов серіал «Багаті також плачуть». Я, звичайно, його не дивилась, бо мені було не цікаво, але мені ця назва була абсурдніша за, скажімо, «Гастроном». Як можуть багаті плакати?! У них же є гроші. А гроші у моїй голові дорівнювало — «Все!». Так думають усі, чиї проблеми — це злидні.
Більшість сімей мають проблеми з тим, що нема, за що жити. Не зовсім, а так, як би їм хотілось. Хороший одяг, хороша їжа, дорогі засоби гігієни, дорога техніка, подорожі у теплі краї, хобі, — все це робить людину щасливішою, але вимагає фінансування.
Більшість людей у нашій країні живуть скромно. Бо не хочуть, не вміють, соромляться заробляти гроші. Більшість хоче бути багатшими, щоб задовольняти свої потреби, свої бажання. Багатими люди не хочуть бути, бо не готові до цього. Багатих не люблять. Багатим заздрять. Бути багатим — дуже складно. Програмісти, архітектори, будівельники, юристи, бізнесмени, ще кілька професій, котрі можуть собі дозволити умовно кажучи і гель-лак, і червону рибу.
Я знаю дуже багато програмістів, і дуже багато непрограмістів. Непрограмісти думають, що ті перші нічого не роблять, сидять за комп'ютером, а «бабки» їм на голову капають. Програмісти знають, що це ціна за їх час, ресурси, молодість, — все, що в загальному називається життям. Це дорогі штуки, тому вони дорого коштують.
Продавець, наприклад, попрацював, закрив магазин і все, і далі може бути, ким захоче, а програміст на роботі — цілодобово. Голова так у них працює, що навіть у парку думають про код. А що хочуть програмісти? Відкрити власну пекарню чи приватний садочок. І, як інші люди, пити вино у хатинці біля моря, тому на заставку монітора вибирають тропіки. А в холі офісу ростуть пальми у вазонках.
Розкіш — це в'язниця. Не вірите? Ви колись мали велику суму грошей зі собою? Ну в сумці чи в хаті. Як ви поводились? Маніакально смикалися, чи вони досі на місці? А уявіть собі так жити. Жити в страху, що зараз хтось у вас вкраде ту «котлету» (копицю грошей) і ви залишитесь ні з чим.
Чи готові ви постійно хвилюватися за майно? Міняючи сто доларів, постійно вагатись, а чи нормальний нині курс? А може завтра? Як ви собі уявляєте оперувати тисячами? Якщо множити не статки, а можливі ризики і відповідальність, то більшості перехочется бути багатими.
Утримувати будинок, обслуговувати машини, вчити дітей, одягати дітей, годувати дітей. Апетити ростуть. Оберти постійно збільшуються. Один чоловік хвилюється за свою сім'ю, як то їх прогодувати, а інший — за свою сім'ю і за сім'ї своїх підлеглих, яким треба оплатити зарплату. Багатий постійно несе ризики не лише за себе. І ота постійна напруга, постійно включена голова дуже вимотують і спустошують. Тому не з добра люди починають подорожувати чи фотографувати.
Мене колись зустріла пані Леся, мама моєї подруги. Ми з нею балакали і вона казала: «Знаєш, люди, які їздять на джипах, забувають, що є люди, які їздять тролейбусом. І знаєш, одного дня просто навіть у двері не постукають».
Я тоді не дуже зрозуміла цю метафору. Ситий голодного не зрозуміє. І це правда. Забагато грошей, як забагато калорій, призводить з часом до ожиріння. Ожиріння душі — то ще гірше, як тіла. Бо ні спортзалів, ні тренерів нема. А найгірше, що нема дзеркала. Ти не бачиш відображення і тобі здається, що все з тобою гаразд.
У парку я спілкуюся з різними мамами. У когось візочок колекції «Весна-літо 2017» із кріпленням для лате, а в когось «Зима-осінь 2005», і добре, що ще регулюється сидіння. Це нічого не означає. Може хіба, що є велика прірва між такими сім'ями. І це прикро, бо одні в одних можуть багато навчитися. Думаю, їм корисно спілкуватись. І дітям, і дорослим.
Бідним людям потрібні гроші. Папірці, які можна виміняти на речі, які приносять їм радість. А заможні — навпаки, думають, де б то вкласти ті гроші. Бідним потрібні папірці і речі, а багатим — стратегія і розвиток. Перші думають, де їх дістати. Другі — де б то їх вкласти.
Я зробила ці висновки вже раніше. Є чудове єврейське прислів'я: «Якщо твої проблеми вирішуються грошима, то це не проблеми, а витрати».
«Чому в тебе у хаті немає гострого ножа? — Немає грошей, за що купити». «Нащо ти купуєш наполовину гнилі перці? — Ну бо так вони коштують 103 гривні, а ці акційні — 48. — Ну так, але ж гнилу половину ти все одно викинеш, то на одне виходить". «Ти зможеш завезти мене в поліклініку і забрати назад?», — запитала моя подруга свого приятеля з машиною: «Вибач, я тобі оплачу таксі, мій час дорожче коштує».
Поки ти не розумієш цієї фрази, що час — це гроші, ти — щаслива людина. Бо належиш собі, бо можеш будь-коли поїхати електричкою в Трускавець попити водички і назад. Бо тобі не потрібно просити вихідний заздалегідь і чекати підтвердження. Це не пальми індонезійські, але це воля.
Ти сам вибираєш свої «можу — не можу». Ти можеш працювати на полі й садити бульбу, щоб зекономити на ній гроші. І прислуговувати тій бульбі, скрутити собі спину, набрати болота за нігті до кінця літа. А можеш купити бульбу, бо скільки зрештою тобі треба тої бульби?
«Я не люблю нещасних, я — щаслива, моя свобода завжди при мені.
Парадокс полягає у тому, що дійсно можна було. Хтось із Каліфорнії розказує людині з Дрогобича, як вийти із зони комфорту. І з цього підсміюються. Бо, щоб вийти, потрібно спочатку зайти. Але зона комфорту — це те, до чого ти звик, це рамки, які ти сам собі придумав і боїшся щось змінити. Наприклад: «Мене принижує і ображає чоловік, але я його не кину, бо Оксанин п'є і б'є її, то мій ще нормальний». Рамки — не в Каліфорнії і не в Дрогобичі. Рамки — в голові. (Взято з просторів)
Я не хочу і не маю амбіцій бути багатою. Але я хочу мати гроші на лате, червону рибу, срібний перстень. Мати волю і час. Я хочу виховувати своїх дітей сама, хвилюватись не за майно, а за те, що дійсно важливо. А ви?
Такий гель-лак зі стразом на безіменному пальці коштує дорожче за мою сьомгу. Я подумала, що моя сьомга поділиться на шість порцій усім на обід, а як ділити гель-лак? А ще подумала, що кожен сам собі виставляє пороги «можу — не можу», «це — для мене, а це — не для мене».
Я здивувалась, що хтось не знає смаку сьомги, але я ніколи не мала манікюру з гель-лаком. Водії таксі запитують, як то літати літаком. А моя сусідка думає, що таксі — це вершина комфорту.
Хтось не знає, що таке «Мівіна», а хтось ніколи не пив смузі. Одні діти гладять пальчиком смартфони, а інші — безпритульних тварин. Світ шукає рівноваги, тому вправи на баланс — такі складні.
Коли я була малою, по телевізорі йшов серіал «Багаті також плачуть». Я, звичайно, його не дивилась, бо мені було не цікаво, але мені ця назва була абсурдніша за, скажімо, «Гастроном». Як можуть багаті плакати?! У них же є гроші. А гроші у моїй голові дорівнювало — «Все!». Так думають усі, чиї проблеми — це злидні.
Більшість сімей мають проблеми з тим, що нема, за що жити. Не зовсім, а так, як би їм хотілось. Хороший одяг, хороша їжа, дорогі засоби гігієни, дорога техніка, подорожі у теплі краї, хобі, — все це робить людину щасливішою, але вимагає фінансування.
Більшість людей у нашій країні живуть скромно. Бо не хочуть, не вміють, соромляться заробляти гроші. Більшість хоче бути багатшими, щоб задовольняти свої потреби, свої бажання. Багатими люди не хочуть бути, бо не готові до цього. Багатих не люблять. Багатим заздрять. Бути багатим — дуже складно. Програмісти, архітектори, будівельники, юристи, бізнесмени, ще кілька професій, котрі можуть собі дозволити умовно кажучи і гель-лак, і червону рибу.
Я знаю дуже багато програмістів, і дуже багато непрограмістів. Непрограмісти думають, що ті перші нічого не роблять, сидять за комп'ютером, а «бабки» їм на голову капають. Програмісти знають, що це ціна за їх час, ресурси, молодість, — все, що в загальному називається життям. Це дорогі штуки, тому вони дорого коштують.
Продавець, наприклад, попрацював, закрив магазин і все, і далі може бути, ким захоче, а програміст на роботі — цілодобово. Голова так у них працює, що навіть у парку думають про код. А що хочуть програмісти? Відкрити власну пекарню чи приватний садочок. І, як інші люди, пити вино у хатинці біля моря, тому на заставку монітора вибирають тропіки. А в холі офісу ростуть пальми у вазонках.
Розкіш — це в'язниця. Не вірите? Ви колись мали велику суму грошей зі собою? Ну в сумці чи в хаті. Як ви поводились? Маніакально смикалися, чи вони досі на місці? А уявіть собі так жити. Жити в страху, що зараз хтось у вас вкраде ту «котлету» (копицю грошей) і ви залишитесь ні з чим.
Чи готові ви постійно хвилюватися за майно? Міняючи сто доларів, постійно вагатись, а чи нормальний нині курс? А може завтра? Як ви собі уявляєте оперувати тисячами? Якщо множити не статки, а можливі ризики і відповідальність, то більшості перехочется бути багатими.
Утримувати будинок, обслуговувати машини, вчити дітей, одягати дітей, годувати дітей. Апетити ростуть. Оберти постійно збільшуються. Один чоловік хвилюється за свою сім'ю, як то їх прогодувати, а інший — за свою сім'ю і за сім'ї своїх підлеглих, яким треба оплатити зарплату. Багатий постійно несе ризики не лише за себе. І ота постійна напруга, постійно включена голова дуже вимотують і спустошують. Тому не з добра люди починають подорожувати чи фотографувати.
Мене колись зустріла пані Леся, мама моєї подруги. Ми з нею балакали і вона казала: «Знаєш, люди, які їздять на джипах, забувають, що є люди, які їздять тролейбусом. І знаєш, одного дня просто навіть у двері не постукають».
Я тоді не дуже зрозуміла цю метафору. Ситий голодного не зрозуміє. І це правда. Забагато грошей, як забагато калорій, призводить з часом до ожиріння. Ожиріння душі — то ще гірше, як тіла. Бо ні спортзалів, ні тренерів нема. А найгірше, що нема дзеркала. Ти не бачиш відображення і тобі здається, що все з тобою гаразд.
У парку я спілкуюся з різними мамами. У когось візочок колекції «Весна-літо 2017» із кріпленням для лате, а в когось «Зима-осінь 2005», і добре, що ще регулюється сидіння. Це нічого не означає. Може хіба, що є велика прірва між такими сім'ями. І це прикро, бо одні в одних можуть багато навчитися. Думаю, їм корисно спілкуватись. І дітям, і дорослим.
Бідним людям потрібні гроші. Папірці, які можна виміняти на речі, які приносять їм радість. А заможні — навпаки, думають, де б то вкласти ті гроші. Бідним потрібні папірці і речі, а багатим — стратегія і розвиток. Перші думають, де їх дістати. Другі — де б то їх вкласти.
Я зробила ці висновки вже раніше. Є чудове єврейське прислів'я: «Якщо твої проблеми вирішуються грошима, то це не проблеми, а витрати».
«Чому в тебе у хаті немає гострого ножа? — Немає грошей, за що купити». «Нащо ти купуєш наполовину гнилі перці? — Ну бо так вони коштують 103 гривні, а ці акційні — 48. — Ну так, але ж гнилу половину ти все одно викинеш, то на одне виходить". «Ти зможеш завезти мене в поліклініку і забрати назад?», — запитала моя подруга свого приятеля з машиною: «Вибач, я тобі оплачу таксі, мій час дорожче коштує».
Поки ти не розумієш цієї фрази, що час — це гроші, ти — щаслива людина. Бо належиш собі, бо можеш будь-коли поїхати електричкою в Трускавець попити водички і назад. Бо тобі не потрібно просити вихідний заздалегідь і чекати підтвердження. Це не пальми індонезійські, але це воля.
Ти сам вибираєш свої «можу — не можу». Ти можеш працювати на полі й садити бульбу, щоб зекономити на ній гроші. І прислуговувати тій бульбі, скрутити собі спину, набрати болота за нігті до кінця літа. А можеш купити бульбу, бо скільки зрештою тобі треба тої бульби?
«Я не люблю нещасних, я — щаслива, моя свобода завжди при мені.
Парадокс полягає у тому, що дійсно можна було. Хтось із Каліфорнії розказує людині з Дрогобича, як вийти із зони комфорту. І з цього підсміюються. Бо, щоб вийти, потрібно спочатку зайти. Але зона комфорту — це те, до чого ти звик, це рамки, які ти сам собі придумав і боїшся щось змінити. Наприклад: «Мене принижує і ображає чоловік, але я його не кину, бо Оксанин п'є і б'є її, то мій ще нормальний». Рамки — не в Каліфорнії і не в Дрогобичі. Рамки — в голові. (Взято з просторів)
Я не хочу і не маю амбіцій бути багатою. Але я хочу мати гроші на лате, червону рибу, срібний перстень. Мати волю і час. Я хочу виховувати своїх дітей сама, хвилюватись не за майно, а за те, що дійсно важливо. А ви?
# Вправи на баланс
https://www.facebook.com/100001158087738/posts/4994046240643929/
Коментарі
Дописати коментар