Старість приходить коли не бачиш майбутнього.

 Не та старість, що в «паспорті», не та, що в симпатичних зморшках навколо очей та в пігментних плямах на шкірі.

 А та, що значно руйнівніша та безжальна.

 Приходить, коли відчуваєш власну безпомічність, не знаєш, що маєш робити чи куди іти. 

Чи взагалі рухатися, чи твоє борсання витягне тебе або затягне в трясовину ще більше.

 І ти пливеш за течією… ні, не пливеш, бо за течією пливти то природньо, старіти також природньо. Стоїш на березі (чи зарившись в нірку) і дивишся як вирує життя, заздриш і водночас ненавидиш тих, хто там, з течією. 

Живе.

 По різному, бурхливо, спокійно, крутячись у водоворотах, опускаючись на дно та піднімаючись… та живучи. В течії життя. 

Відчуваєш власну безпомічність. 

Старієш. 

І вмираєш не природньо. 

А руйнуючи себе сам.

Oxana Turok

27 червня о 12:37  · 

https://www.facebook.com/100002245396306/posts/5412797102138416/