Користь від маленьких радостей для відновлення сил

 Часто бачу дописи, коли чудові люди, активісти, волонтери виправдовуються за свою радість з особистих приводів. Мої дорогі, радість — це пальне, аби ми доїхали живими й цілісними до перемоги. Машина не виправдовується, що потребує бензину чи електрики для своєї роботи. Я так само потребую багато радості й відчайдушно шукаю приводів для неї (у природі, красі, спілкуванні, читанні тощо).

Останнім часом часто говорю з собою на цю тему і хочу поділитися кількома думками.

Отож, я шукаю радість, бо:

1. Хочу лишитися цілісною. 

Навіть коли травма розбирає мене на частинки, я мушу зібратися в оновленій і покращеній версії; відповісти на нові питання, що народжуються в мені; це називається «посттравматичне зростання». Такою бачу відповідальність перед суспільством і власним майбутнім.

2. Діти потребують багато енергії і спонтанності. Коли надовго зависаю у болісних думках «по колу», то не можу їм нічого дати. Таким чином війна краде мій якісний час із дітьми. Чому я це дозволяю? Завжди здається: якщо важливу думку додумаю до кінця, це щось змінить. Аби уникнути цієї пастки, я виділяю собі час на «подумати». Поки не завжди виходить, часом зависаю, але принаймні намагаюся відстежувати ці процеси.

3. Для писання книжок про війну й розмов зі свідками російської окупації потрібно дуже багато сил. 

Я відчуваю ціннісну основу, яка дозволяє мені працювати з таким матеріалом. Проте після деяких розмов мушу годинами лежати у воді (так оновлююся). Нещодавно вперше за 8 місяців потрапила на масаж. Коли масажистка торкалася напружених м‘язів, я відчувала всі ті історії. Вони зринали як хаотичні кадри болісного фільму, які намагалася упорядкувати. Адже поміж тих історій, які потрапляють до книжки, є ті, які дуже повторювані і ніби вже банальні (полони, зникнення, катування). Проте направду вони дуже болять.

Отож, аби наші машинки доїхали і не розпалася, потребуємо радості. Потребуємо прибрати почуття провини, яке забирає сили. Замість нього — відповідальність (що я зробив/ зробила для перемоги і продовжую робити?).

Почуття провини — інструмент виховання радянської людини.

Відповідальність — для вільних людей.

Ми ж за це боремося, чи не так?

P.S. Ну і пам‘ятаймо про емпатію: коли рідні ваших друзів гинуть на війні, світлини з елітних курортів можуть бути недоречними. Хоча ніхто не заперечує права на відпочинок.

Чи вдається вам знаходити приводи для радості, а почуття провини трансформувати у відповідальність? 

Kateryna Yegorushkina

27 червня о 11:25  · 

#нотатки_до_життєпису

https://www.facebook.com/100000505995978/posts/6069954566364683/