Допомога

      Мені завжди здавалося, що допомагати потрібно всім і кожному буквально ощасливлювати всіх довкола.      Це ж добре відчувати себе потрібною.

Досить часто такі прояви доброчинності плавно переходили в щось незрозуміле. Зробиш добру справу  наступного разу якщо відмовиш, то одразу стаєш ворогом номер один. 

       Або навпаки. Ти щиро, з відкритим серцем бажаєш допомогти, а воно не хоче. Чому ж не береш? Для тебе ж стараюся, щоб ти, такий-сякий, жив краще, щасливо. А чи потрібна моя допомога? І чи готова людина її прийняти? Чи це я сама вирішила як краще, і що потрібна допомога і пішла "заподіювати" добро 😇

            І тут я замислилась…

            Виявляється це мені потрібна допомога.

            Я навязую свою думку і доводжу що права, а друга людина ні…

            Виявляється я за рахунок іншого – самостверджуюся.

   Я ставлю себе вище, адже тільки я знаю як повинно бути.

 «Я знаю як жити», 

«Я краще знаю що тобі потрібно», 

«Я навчу тебе, що робити, говорити». 

           Не даю право вибору. Не дозволяю робити помилки, не даю можливість розвиватися. Не даю можливості жити своїм життям.

              Де ж тут любов до ближнього? 

              Любов не може співіснувати з осудом, претензіями, невдоволенням.

              Коли ти сам відкидаєш недосконалість, ти не можеш сприйняти її в ближньому. Адже інша людина це твоє дзеркало в збільшеному виді. Всі твої недосконалості віддзеркалюються збільшуючись в декілька раз. Ти не можеш дозволити собі бути не досконалою і не дозволяєш це іншим. Засуджуючи інших, ти засуджуєш себе, свої помилки, свої невдачі. А за рахунок вирішення чужих проблем відчуваєш свою значимість. 

              Набагато легше копатися в чужому житті, вирішувати чужі проблеми ніж навести лад в своєму. Коли людина вміє себе цінувати їй не потрібно самостверджуватися за рахунок повчання інших.

Якось так.